Коли щось працює п’ятдесят років поспіль, зміни завжди викликають питання. FIM-92 Stinger став символом американської протиповітряної оборони — від афганських гір 1980-х до сучасних конфліктів. Та технології не стоять на місці… особливо коли небо заповнюється безпілотниками розміром із валізу, здатними нести вибухівку чи камери спостереження.
2 лютого цього року на полігоні в Аризоні відбулася подія, що може переписати правила гри в ближній протиповітряній обороні. Raytheon провела балістичні тести Next Generation Short Range Interceptor — системи, яка має витіснити Stinger з арсеналів. Не модернізувати. Не доповнити. А саме замінити повністю, що само по собі говорить про масштаб змін у підходах до захисту військ від повітряних загроз.
В данной статье речь пойдет о:
Чому Stinger більше не справляється
Старий добрий «Стінгер» народився в епоху, коли основними ворогами були гелікоптери та штурмовики. Його інфрачервона головка самонаведення чудово «бачила» гарячі двигуни, дальність 8 кілометрів здавалася достатньою, а швидкість понад 2 Маха гарантувала ураження швидких цілей. Проте сучасне поле бою змінилося до невпізнання.
Баражувальні боєприпаси летять повільно — інколи ледь швидше автомобіля на трасі. Вони маневрують непередбачувано, змінюючи висоту й напрямок за лічені секунди. А головне — їхній тепловий слід настільки малий, що системи попереднього покоління просто «губляться» у фоновому шумі. Додайте сюди рої дронів-камікадзе, що атакують позиції одночасно з різних напрямків, і стає зрозуміло: технології 1970-х фізично не встигають за викликами 2020-х.
Армія США спробувала латати діри модернізаціями. FIM-92E та FIM-92J отримали неконтактні підривачі, що дозволяє знищувати цілі без прямого влучання — корисно проти маленьких БПЛА. Але це швидше «пластир», аніж рішення. Базова конструкція залишилася тією самою, а значить — обмеження теж.
Що пропонує NGSRI замість старої схеми
Новий комплекс відштовхується від зовсім іншої філософії. Розробники з Raytheon застосували твердопаливні двигуни типу Highly Loaded Grain — технологію, що забезпечує триваліше горіння при компактних розмірах. Це означає більшу енергію розгону, вищу швидкість… і головне — здатність підтримувати маневровість на всій траєкторії польоту.
Система наведення переписана з нуля. Якщо Stinger «шукав» теплові сліди, то NGSRI використовує мультиспектральні сенсори — комбінацію інфрачервоного та інших діапазонів, що дозволяє виявляти навіть цілі з мінімальною температурою. Уявіть квадрокоптер з електродвигуном, що летить на висоті 100 метрів — для старих систем він майже невидимий, для нової — ціль як ціль.
Модульність стала ще одним проривом. Ракету можна запускати з класичної переносної установки для піхоти, монтувати на легкі бойові машини типу JLTV, інтегрувати в автоматичні станції. Одна боєкомплект — різні платформи, що спрощує логістику й дає тактичну гнучкість командирам на місцях.
Тестування в Тусоні: що перевіряли насправді
Лютневі випробування на арізонському полігоні не були звичайною демонстрацією. Raytheon імітувала реальні сценарії бою — цілі рухалися за траєкторіями баражувальних боєприпасів, змінювали швидкість, «ховалися» за рельєфом місцевості (наскільки це можливо в умовах полігону).
Критичним моментом стала перевірка сумісності з пусковою установкою. Солдат має витримувати відкат, система наведення — швидко захоплювати ціль навіть при русі оператора, а електроніка — працювати в умовах пилу й високої температури пустелі. Всі ці фактори випробовували одночасно, що дає розуміння готовності комплексу до польових умов.
За словами представників компанії, результати виправдали очікування. Головка самонаведення стабільно супроводжувала малорозмірні цілі, двигун забезпечив швидкий розгін, а конструкція витримала навантаження без нарікань. Звісно, це лише етап — попереду ще низка тестів у різних кліматичних зонах і сценаріях застосування.
Автоматизація виробництва як стратегічна перевага
Один з найцікавіших аспектів проєкту — не технічні характеристики ракети, а спосіб її виготовлення. Raytheon створила автоматизовану лінію з можливістю швидкого масштабування. Це означає, що у разі різкого зростання попиту (конфлікт, масові поставки союзникам) компанія зможе наростити випуск у рази без багаторічних підготовчих робіт.
Для порівняння: виробництво Stinger залежить від комплектуючих, що постачають різні субпідрядники, деякі з яких працюють на застарілому обладнанні. Модернізація таких потужностей коштує мільйони й займає роки. NGSRI проєктувалася з урахуванням цього досвіду — уніфіковані компоненти, мінімум унікальних деталей, максимальна автоматизація складання.
Це не просто економічне рішення. В умовах, коли конфлікти споживають боєприпаси швидше, ніж передбачали плани мирного часу, здатність швидко постачати нові ракети стає питанням стратегічної стійкості. Україна, Тайвань, країни Балтії — усі потенційні замовники, які потребують надійних систем ППО ближньої дії тут і зараз, а не через три роки.
Які виклики залишаються перед новою системою
Попри успішні тести, шлях до повноцінного прийняття на озброєння ще довгий. Армія США має перевірити роботу NGSRI в екстремальних умовах — від арктичного холоду Аляски до вологої спеки джунглів. Потрібні випробування проти реальних систем РЕБ, що глушать канали зв’язку й намагаються «осліпити» сенсори.
Ще одне питання — ціна. Stinger коштує близько $400,000 за одиницю (з урахуванням модернізацій останніх років). Якщо NGSRI виявиться значно дорожчим, армія стикнеться з дилемою: якість проти кількості. Сучасні війни показують, що масовість теж має значення — краще мати 1000 хороших ракет, ніж 300 ідеальних.
Інтеграція з існуючими системами управління вогнем також вимагає уваги. Американські підрозділи використовують різні мережі обміну даними — від застарілих радіостанцій до новітніх систем JADC2. NGSRI має безшовно працювати в цій екосистемі, отримуючи цілевказівку від радарів, дронів-розвідників, супутників.
Що це означає для майбутнього протиповітряної оборони
Заміна Stinger на NGSRI — симптом ширшої трансформації в підходах до захисту військ. Епоха, коли достатньо було мати кілька типів ракет «на всі випадки», добігає кінця. Тепер потрібні спеціалізовані рішення для різних сегментів загроз: гіперзвукові ракети, балістичні цілі, крилаті ракети, БПЛА різних класів.
NGSRI зосереджена на нижньому сегменті — малих висотах, короткій дальності, повільних і маневрових цілях. Але вона не існуватиме сама по собі. Армія США розвиває паралельні програми: системи лазерної протидії дронам, мікрохвильові установки для знищення електроніки, штучний інтелект для керування роями перехоплювачів.
Ймовірно, через десять років піхотинець матиме не одну пускову установку, а комплект засобів: ракети для швидких цілей, спрямовану енергію для роїв дронів, електронні глушилки для перехоплення керування. NGSRI — перший крок у цьому напрямку, але точно не останній.